Меморіал

Спасьонов Володимир Володимирович народився 21 липня 1968 року в селі Кам’янецьке Тростянецького району Сумської області у звичайній сільській родині. Там він ріс і навчався.

Його батько був комбайнером, механізатором, тому ще з дитинства Володимир набув любові до техніки.

Одна з однокласниць згадує, що Володимир прийшов до їхнього класу у третьому класі. Він був надзвичайно сором’язливим і стриманим, а його розсудливість допомогла швидко влитися у колектив. У її дитячих спогадах назавжди зберігся образ чорнявого хлопчика.

Минали роки, і шкільна дружба переростала у теплі, майже родинні стосунки. Однокласники багато часу проводили разом: співали пісень під гітару, слухали посеред ночі заборонений на той час «Голос Америки», рвали квіти у сусідів на городах, щоб подарувати їх учителям на Останньому шкільному дзвонику. Володимир завжди спокійно посміхався і був у цьому вирі подій.

Він любив спорт, захоплювався технікою, будував плани на майбутнє після закінчення навчання, мріяв про мирне та щасливе життя.

Після закінчення школи Володимир навчався у Сумах, де здобув професії слюсаря-монтажника 4-го розряду та електрозварювальника.

Після навчання у Сумах він пішов в армію, де служив два роки.

Поки Володимир служив в армії, його батьки переїхали на інше місце проживання — до села Горького (Щасливе) Богодухівського району. Саме туди Володимир повернувся після армії.

І саме там на нього чекала зустріч, яка стала початком великої історії кохання.

Коли Ірина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, їй було 16 років, а Володимиру — 20. Два роки вони зустрічалися, а потім одружилися.

У шлюбі народилася донечка, якій дали ім’я Надія.

Володимир та Ірина разом мріяли, будували, планували, багато працювали, ростили доньку.

«Жили і дихали одним повітрям, одне серце на двох», — говорить Ірина.

Володимир був люблячим, відповідальним, чесним, відкритим, мужнім чоловіком. З ним ніколи не було нудно. Він був компанійським, гостинним, мав гарне почуття гумору.

Володимир та Ірина прожили у шлюбі 34 роки.

«Він Герой всього мого життя», — говорить про свого чоловіка Ірина.

Донька Надія з теплотою звертається до свого тата:

Однокласники Володимира пронесли свою дружбу крізь десятиліття. Традиційно кожні п’ять років після закінчення школи вони зустрічалися. На цих зустрічах Володимир кожній однокласниці дарував квітку.

Одна з однокласниць згадує:

Однокласник Володимира Микола Синявін згадує:

Однокласниця Ольга Нестеренко згадує:

«Непоправне горе прийшло в нашу шкільну родину, незважаючи на те, що школу ми закінчили більш ніж 40 років тому. Клята війна забрала ще одне життя, життя мого однокласника, друга, товариша Володі Спасьонова. Ми дружили, навчалися, мріяли…

Завжди усміхнений, енергійний і готовий прийти на допомогу в будь-якій ситуації. Розумний, чесний, сміливий і принциповий. Любив спорт, захоплювався технікою, будував плани на майбутнє після закінчення навчання, мріяв про мирне та щасливе життя. Таким він залишиться у моїй пам’яті назавжди.

Україна має знати своїх героїв, а світ — зло, яке творить Росія в Україні. Цього ні забути, ні вибачити не можна. Висловлюю свої щирі співчуття рідним і близьким Героя. Нехай Господь дає сили пережити це велике горе, Володі нехай земля буде пухом».

На початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації, у березні 2022 року, Володимир добровільно пішов на війну — захищати свій дім, свою родину, свою землю.

Проходив службу у частині А0515-Н.

Згодом брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Росії проти України.

Коли Володимир був на завданнях, він старався попередити рідних, якщо довго не зможе вийти на зв’язок, щоб вони не хвилювалися.

А коли телефонував, у нього завжди все було добре.

Він ніколи не розповідав, як там було тяжко. Навпаки — більше турбувався про те, як живуть його рідні, як у них справи.

Про те, яким Володимир був на війні, свідчать і слова його побратима.

За час служби Володимир був нагороджений:

• «За оборону Міста-Героя Харків»;

• «За відданість воєнній розвідці» III ступеня;

• «За мужність при виконанні спецзавдань»;

• «30 років Воєнній розвідці України»;

• «Україна — Понад Усе!»;

• відзнакою Богодухівської міської ради «Честь і гідність Богодухівщини!».

Посмертно Володимира було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

3 грудня 2024 року Володимир Спасьонов загинув при виконанні завдання на Запорізькому напрямку.

По життю Володимир був відповідальним, сильним, люблячим, ніжним, завжди йшов на допомогу тому, хто її потребував.

Для Ірини він назавжди її коханий чоловік, її любов і гордість. Для Надії — найрідніший Татусь. Для онуки — люблячий Дідусь. Для однокласників — друг, із яким їх пов’язували десятиліття щирої дружби. Для тих, хто служив із ним, — мужній воїн, на якого можна було покластися.

А для всіх рідних Володимир назавжди залишиться поруч.